Для кожної людини в цілому світі рідна країна завжди найкраща. Україна – це наша земля, наш рідний край з багатовіковою історією. Географічно Україна належить до Європи. Зараз Україна торує свій шлях до Євросоюзу.
Які етапи становлення пройшов Європейський Союз? Що святкується на День Європи? Щоб відповісти на ці питання, звернемося до історії створення ЄС.
70 років тому, в час, коли людство ще не відійшло від травм Другої світової війни, міністр закордонних справ Франції Робер Шуман представив своє бачення майбутнього Європи.
9 травня 1950 року, в Парижі, Робер Шуман закликав Францію, Німеччину та інші європейські країни об’єднати їхні вугільну та сталеливарну галузі промисловості і утворити нове об’єднання. Майже через рік, 18 квітня 1951 р. було підписано Паризький договір про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). До складу увійшло 6 країн – Франція, Німеччина, Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди.
Завдяки об’єднанню економічних зусиль і розподілу досягнутих результатів європейські країни уникнули накопичення військової зброї одна проти одної, тим самим забезпечивши мир на європейському континенті.
На Міланському саміті 1985 р. лідери європейських країн вирішили увічнити день проголошення Декларації Шумана і щорічно відзначати 9 травня як «День Європи».
Так 9 травня стало «Днем Європи».
День Європи, разом з єдиною валютою (євро), прапором і гімном, є символом Європейського Союзу як політичної сили.
Хроніка вступу до об’єднаних країн:
У ході першого розширення Європейського співтовариства до нього приєдналися держави :
До кінця року Британія продовжить дотримуватися правил ЄС, проте більше не матиме своїх представників в європейських інституціях. Паралельно сторони продовжать домовлятися про подальшу економічну й безпекову співпрацю.
Британія стала першою країною, що виходить з ЄС, залишивши блок 27 країн-учасниць після 47 років свого членства.
День Європи в Україні було встановлено «… враховуючи стратегічний курс України на європейську інтеграцію…». Цьому святу в Україні вже 17 років. Згідно з Указом Президента України «Про День Європи» від 19 квітня 2003 року свято проводиться щорічно у третю суботу травня. Тож найближчої суботи, 16 травня, Україна відзначатиме День Європи.
Цьогоріч заходи до Дня Європи проходять онлайн через мережу Інтернет, у зв’язку з запровадженим у державі карантином. По всій країні та у Полтавській області протягом цього тижня, і не тільки, проходять онлайн уроки, вікторини та квести, а також багато інших заходів, присвячених країнам Європи, ЄС та євроінтеграції України. Із заходами, які проводяться Представництвом ЄС в Україні можна ознайомитися тут.
Святкуючи «День Європи», українці відзначають день спільних цінностей, спільної історії всіх націй європейського континенту. Україна демонструє, що визнає європейські цінності: свободу, демократію, повагу до прав людини, верховенства права і сповнена рішучості будувати державу на цих засадах.
Стандарти вступу до ЄС дуже вимогливі, що в кінцевому результаті позитивно впливає на розвиток країн, які заявили про свій європейський вибір і потребують ґрунтовних змін. Країна-кандидат мусить мати: стабільні державні інститути, здатні гарантувати демократію, верховенства права, дотримання прав людини, захист національних меншин; функціонуючу ринкову економіку, спроможну витримувати конкуренцію всередині союзу; бути здатною виконувати умови, до яких її зобов’язує участь у політичному, економічному та валютному союзі.
Україна – єдина держава не член ЄС, у якій на державному рівні відзначається «День Європи».
Коли нову країну приймають до Євросоюзу, глава Єврокомісії на урочистостях каже: «Ласкава просимо додому!» Говорить цю фразу саме мовою країни, яка вступає до лав ЄС. У цьому є свій символізм…
Отже, маємо надію, що в недалекому майбутньому ця фраза пролунає саме українською!
Прагнення до європейського рівня життя, цінностей і стандартів визначило європейський вибір нашої країни. Україна – єдина держава, не член ЄС, в якій на державному рівні, починаючи з 2003 року, у третю суботу травня відзначається День Європи.
2020-й Президентом України проголошено Роком Європи в Україні. Це в черговий раз нагадує нам, що Європа починається не за кордоном України, вона починається у серці кожного українця:
Європейські країни – багатогранні. Вони дали світу величезну кількість відомих діячів: музикантів, художників, скульпторів, співаків, письменників. З нагоди святкування Дня та Року Європи в Україні пропонуємо відкрити для себе сторінки біографії пророка фортепіано з Польщі.
В усьому світі відоме ім’я великого польського музиканта Фридерика Шопена, який відіграв величезну роль у розвитку польської культури й утвердження її світового значення. В історію музичного мистецтва Ф. Шопен увійшов як один з видатних майстрів, класик польської музики та її засновник.
Фридерик Франсуа Шопен народився в містечку Желязова Воля, поблизу Варшави, в культурній польській сім’ї. Існує повір’я, що під час його народження під вікнами будинку зупинились мандрівні музиканти, які заграли і заспівали просту народну пісню. Так, символічно, піснею сам народ зустрів майбутнього композитора на порозі його життя.
Фридерик ріс в оточенні музики, що сприяло ранньому розквіту його таланту. Батько гарно грав на скрипці і флейті, а мати мала чудовий голос.
Родинне середовище безпосередньо вплинуло на формування психології, світогляду і творчі інтереси юного обдарування. У їхньому гостинному дворі часто збирались учені, письменники, музиканти. Там завжди знаходився час для обговорення нових книжок, прослуховування і виконання нових музичних творів.
У 1816 році першим професійним педагогом Шопена став відомий чеський музикант Войцех Живний. Незважаючи на велику різницю у віці, між ними виникла справжня дружба. Чутливий і досвідчений вчитель прищепив своєму учню любов до класичної музики, особливо до творів Баха.
У 1817 році був опублікований перший полонез семирічного хлопчика (g-moll) для фортепіано і марш для духового оркестру, який часто виконувався у Варшаві на військових парадах.
Уже у вісім років Шопена назвали «польським Моцартом».
24 лютого 1818 року відбувся перший публічний виступ Фридерика на благодійному концерті. Він мав величезний успіх, а ім’я Шопена стало відомим усій Варшаві. У 12 років Шопен не поступався кращим польським піаністам. Юний віртуоз переріс свого вчителя, тому Войцех Живний відмовився від занять з ним.
Одночасно з уроками музики Фридерик під керівництвом батька отримав гарну загальну освіту. У 1823 р. його одразу прийняли в четвертий клас Варшавського ліцею. Окрім музики хлопчик писав вірші, чудово танцював, складав невеличкі театральні п’єски. Йому навіть пророкували блискуче майбутнє актора, і якщо б не любов до музики, ймовірно, його б чекала слава великого драматичного артиста Польщі… Та вже з дитинства Фридерик відчув любов до народної музики, глибоко перейнявся духом і стилем польського фольклору, який потім став основою його музичних творів.
У 20-ті роки ХIХ ст. Шопен повністю сформувався як композитор і піаніст. Було написано і надруковано його перший значний твір – рондо ор. (c-moll) (1825 р). Саме юному Шопену надали честь продемонструвати імператору новий музичний інструмент – еоломелодікон.
У 1826 р. Фридерик з відзнакою закінчив курс у ліцеї і вступив до Головної школи музики (клас Юзефа Ельснера). Незабаром Ельснер зрозумів, що його учень не просто талановитий – він геніальний. Під час навчання Шопен створив ряд фортепіанних п’єс (рондо, мазурки, ноктюрни, вальси), а також фортепіанне тріо і перші твори для фортепіано з оркестром (варіації на тему «Дон Жуана» Моцарта і краков’як «Велике концертне рондо»).
У 1829 році молодий музикант закінчив головну школу музики. На той час Шопен вже був визнаний кращим піаністом Польщі. Досяг зрілості і його талант композитора. Про це свідчать два концерти для фортепіано з оркестром (f-moll) (1829 р.) і e-moll (1830 р). Пізніше композитор створив і досконаліші твори, але чистота і безпосередність цих концертів залишилась неповторною. Також у цей період написані перші етюди для фортепіано. Ці твори незмінно звучать і нині в репертуарі піаністів багатьох країн.
У 1830 р. двадцятирічний музикант полишає Варшаву, він вже ніколи не повернеться на батьківщину…
Деякий час він жив у Відні (де у 1830 р. дізнався про польське повстання), потім у Штутгарті (звістка про поразку повстання і падіння Варшави). Шопен у запалі, гніві та відчаю створює відомий c-moll’ний етюд. Його називають «Революційним етюдом». Це перший драматичний твір композитора присвячений батьківщині.
У кінці 1831 р. Фридерик Шопен прибув до Парижа. Франція стала його постійним місцем проживання, але до кінця днів композитор зберіг духовний зв’язок із Польщею. Саме польська національна традиція стала важливим джерелом індивідуального стилю Шопена, але за короткий час виконавська майстерність Шопена здобула широке визнання і серед французів. Паризький творчий період досить плідний: написано мазурки, ноктюрни, етюди для фортепіано, фортепіанне тріо, концерт для фортепіано з оркестром, створено похоронний марш, який визнали найвидатнішим твором драматичного жанру.
Розширюється коло знайомих композитора. Серед них Ф. Ліст, Г. Берліоз, Ф. Делакруа, А. Міцкевич, В. Гюго, Р. Шуман, Ф. Мендельсон.
Перші видання публікувались безоплатно і композитор був змушений викладати уроки музики по п’ять - сім годин щоденно. Викладацька справа забезпечувала його, але забирала багато часу і сил. Це підривало здоров’я композитора (багато років страждав легеневою хворобою).
Незважаючи на це, композитор багато концертував Європою. Талант Шопена досяг вершини. Видання творів музиканта вже не зустрічало перешкод, заняття з ним вважались великою честю, а почути його гру було рідкісним, доступним не всім щастям…
Період з 1836 по 1847 рр. був найщасливішим в його житті. Композитор знайомиться з відомою письменницею Жорж Санд, яка стала його Музою.
Він створює геніальні 24 прелюдії у мажорних і мінорних тональностях. Цей цикл стає справжньою енциклопедією творчості композитора де відображено настрої від інтимно-ліричного до суворого драматизму.
Незважаючи на стан здоров’я, яке дедалі погіршувалося, Ф. Шопен створив такі шедеври, як 3-тя й 4-та балади, фантазія, соната, останнє скерцо для фортепіано, соната для віолончелі й фортепіано. У цих творах відчувається глибока психологічна і патріотична скорбота, пронесена через усе життя.
Хвороба прогресувала, та все ж таки композитор здійснив у 1848 р. гастрольну поїздку Англією та Шотландією. Вона була тріумфальна. Виступ 16 листопада 1848 р. на польському вечері в Лондоні став для Фридерика Шопена останнім.
17 жовтня 1849 р. видатний польський композитор і піаніст помер.
Похований у Парижі, а його серце, згідно заповіту, перевезено сестрою у Варшаву і схоронено в підземеллі костьолу Святого Хреста.
У 1879 р. його замурували в одній з колон цього храму, на якій встановлено дошку з написом «Фридерику Шопену – співвітчизники». У роки тимчасової фашистської окупації гітлерівці знищували все, що стосувалось польського національного духу. Сумна доля спіткала й пам’ятник Шопену у Варшаві. Фашисти навіть хотіли знищити урну з серцем композитора, але її таємно вивезли з костьолу польські патріоти і тільки після визволення Польщі повернули на місце. День повернення урни відзначали як велику подію польського народу, бо серцем композитор був завжди з батьківщиною.
За своє коротке життя Шопен написав понад 200 творів.
Земляки свято шанують пам’ять свого музичного генія. З 1927 року (кожні п’ять років) у Варшаві проводиться міжнародний конкурс піаністів ім. Ф. Шопена. У 1934 році у Варшаві створено Інститут Фридерика Шопена (в 1950 році інститут перейменували на Товариство ім. Ф. Шопена).
Сьогодні — це міжнародний центр шопенознавства, який розгорнув широку дослідницьку, видавничу і концертну діяльність. На честь видатного композитора споруджено пам’ятники у Варшаві
та Парижі. Одна з вулиць рідного міста називається "Вулицею Революційного етюда". У Варшаві є музичні Шопенівські лавочки, а також Музей Фредеріка Шопена – один із найсучасніших біографічних музеїв у світі. Влітку, по неділях, у Варшаві, в Королівському парку Лазенки біля пам’ятника Шопену, відбуваються Шопенівські концерти відомих піаністів, що виконують музику геніального композитора.
Цього року музичний світ відзначає 210 річницю з дня народження Фредеріка Шопена.
Шопена вальс… Ну хто не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникла усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих кокетливо-своєвільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як нескінчений поцілунок?
М. Рильський «Шопен»
Бажаючим дізнатися більше про життя і творчість Фридерика Шопена, пропонуємо ознайомитися з літературою, наведеною у списку. Видання ви знайдете у читальній залі центральної міської бібліотеки м. Горішні Плавні, як тільки мине карантин.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
•Бэлза, И. Фридерик Францишек Шопен / Игорь Федорович Бэлза. – М. : Музыка, 1991. – 141 с. : ил.
•Польський Моцарт : 200 років від дня народження Ф. Ф. Шопена // Шкільна бібліотека. – 2010. – № 1. – C. 20-22.
•Приходько, Д. Фридерик Шопен : пророк фортепиано / Дарья Приходько // Личности. – 2012. – № 11. – С. 6-23.: ил.
•Фесенко, О. Українські мотиви у творчості Фридерика Шопена / Оксана Фесенко // Дивослово. – 2010. – № 10. – С. 5-8.
Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства (загинуло від 50 до 85 мільйонів людей). Україна вшановує пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також інших жертв війни. Та війна стала можливою через змову антигуманних режимів – нацистського і радянського, які ставили геополітичні інтереси вище прав і свобод людини. Крім того, слабкість, страх і нерішучість міжнародної спільноти заохочували агресорів до все більшого розмаху злочинів.
Українці воювали на боці антигітлерівської коаліції (Об’єднаних Націй) і зробили значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками гітлерівської Німеччини. Ціною цього стали надзвичайні втрати упродовж 1939–1945 років – українців та інших народів, які проживали на нашій землі й боролися проти тоталітарних режимів. Тоді загинуло понад вісім мільйонів осіб. Ми добре знаємо ціну війни, тому плекаємо мир.
День пам’яті та примирення та День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні символізує не тріумф переможців над переможеними, а має бути нагадуванням про страшну катастрофу і застереженням, що не можна розв’язувати складні міжнародні проблеми збройним шляхом, ультиматумами, агресією, анексією. Найважливішим підсумком війни має бути не культ перемоги, а вміння цінувати мир, категорично і безкомпромісно захищати його всіма розумними засобами. Наша пам’ять є запобіжником від того, щоб подібні лиха ніколи не повторювалися. Саме тому ми обираємо європейську відповідальну модель пам’ятання під гаслом “Ніколи знову” замість екзальтованої маніпуляції під гаслом “Можєм повторіть”. Зважаймо, що у державах, де важливе кожне людське життя, де гуманність визнається найвищою цінністю, ідеї про «повторіть» не приживаються, адже повага до людської гідності – це свого роду «імунітет» від вірусів дегуманізації. В цьому контексті мир це не закляклий страх перед ворогом, не капітуляція, не просто відсутність військових дій, а ключова умова для гармонійного розвитку особистості та суспільства.
Трагедія Українського народу в роки Другої світової полягала в тому, що на час початку війни він був розділений між кількома державами. Українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За панування над Україною воювали дві тоталітарні системи (нацисти і комуністи), що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння використовувала у власних цілях “українське питання”. Однак єдиним справді українським політичним суб’єктом у роки війни був визвольний рух – люди і організації, що боролися за незалежність від обох тоталітарних систем. До таких організацій, зокрема, зараховують і Українську повстанську армію.
Історія нас вчить, що Український народ перемагає тоді, коли ми єдині, соборні, діємо разом і захищаємо те, що нам дороге. Коли ми разом, коли ми відчуваємо, що справедливість на нашому боці і стоїмо за свою землю, тоді ми непереможні.
У війні взяли участь 80 % людства, бойові дії велися у 2/3 існуючих на той момент держав. Війна розпочалася 1 вересня 1939 року із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945-го беззастережною капітуляцією Японії. Під час війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства (зокрема, Голокост), а також уперше і востаннє використана атомна зброя. До армій ворожих сторін було залучено понад 110 мільйонів солдатів, загальні втрати військових та цивільного населення складають від 50 до 85 мільйонів осіб. За результатами війни було створено ООН (Україна – один із засновниць) і сформовано нову систему міжнародних відносин.
Шлях до розв’язання війни був відкритий Пактом Молотова–Ріббентропа: 23 серпня 1939 року. Згідно із таємним протоколом до нього, нацисти та комуністи ділили Східну Європу на зони інтересів. Внаслідок цих домовленостей Третій Райх отримав змогу безперешкодного вторгнення в Польщу. СРСР розширився за рахунок Західної Білорусі та Західної України, Бессарабії з Буковиною, трьох країн Балтії, а також частини Фінляндії.
Друга світова війна для України розпочалася 1 вересня 1939 року з німецьким вторгненням в Польщу. 110–120 тисяч українців у лавах Війська Польського розпочали світову боротьбу проти нацизму, 8 тисяч із них загинуло протягом першого місяця війни. Також 1 вересня Люфтваффе бомбардувало Львів та інші західноукраїнські міста, що перебували у складі Польщі. Між 12 та 22 вересня Львів пережив подвійну облогу: із заходу нацистськими військами, зі сходу – радянськими.
СРСР вступив у Другу світову війну 17 вересня 1939 року на боці нацистської Німеччини. В цей день радянські війська вступили на допомогу німецьким в Польщу та окупували Західну Україну і Західну Білорусь. Два роки Москва була союзницею Берліна.
Нацистсько-комуністичний союз був зруйнований 22 червня 1941 року німецьким вторгненням у СРСР. Протягом року з початку німецько-радянської війни Україна була окупована військами Третього Райху. Вигнання нацистів розпочалося восени 1943 року і завершилося наприкінці 1944-го. Український напрям був головним на Східному фронті: тут діяло від 50 до 75 % всіх дивізій Вермахту і половина всіх радянських сил.
Нацистський окупаційний режим в Україні був одним із найжорстокіших у світі. Безпосередньо своїми руками або із залученням “добровільних помічників” із числа місцевого населення нацисти знищили 1,5 мільйона українських євреїв і 20 тисяч ромів.Україна на завершальному етапі війни. Вся правда про Акт капітуляції Німеччини.
Після вигнання нацистів і їхніх союзників з території України, Червона армія, в складі якої перебували й українці, здійснила низку наступальних операцій вже на території Європи. Серед них: Белградська (1944 рік), Будапештська (1944–1945 роки), Вісло-Одерська (1945 рік), Віденська (1945 рік), Берлінська (1945 рік), Празька (1945 рік).
Під час Яссько-Кишинівської операції 1944 року і наступних бойових дій радянські війська розбили 18 дивізій противника, вигнавши німецькі угруповання з Румунії. У ході визволення Польщі було розгромлено понад 170 німецьких дивізій. Однією із завершальних стратегічних операцій на європейському континенті стала Берлінська операція радянських військ, коли останні захопили столицю Німеччини. Ця операція тривала 23 дні – з 16 квітня по 8 травня 1945 року, впродовж яких радянські війська встигли просунутися на захід на відстань від 100 до 220 км. Зокрема, для штурму Берліна радянське керівництво спрямувало війська 1-го, 2-го Білоруських і 1-го Українського фронтів. У ніч на 1 травня 1945 року лейтенант Олексій Берест разом із Мелітоном Кантарія та Михайлом Єгоровим встановили прапор Перемоги над райхстагом.
Акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини було підписано у Реймсі о 02:41 7 травня 1945 року. На вимогу представника СРСР генерала Івана Суслопарова США та Велика Британія погодилися відкласти її публічне оголошення, щоб Радянський Союз зміг підготувати іншу церемонію в Берліні (Сталін прагнув підписання капітуляції саме в захопленому ним Берліні). В СРСР на інформацію про капітуляцію 7 травня наклали заборону. Причина – Суслопаров підписав акт, не маючи директив із Москви. Інструкція з Кремля на той час не прийшла.
8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом або 9 травня о 00:43 за московським у берлінському передмісті було підписано другий Акт про капітуляцію Німеччини.
Попри двічі підписаний акт, на фронті все ще тривали бої. Так, останні групи німецьких військ в Австрії було ліквідовано тільки 19 травня.
Україна понесла надзвичайні втрати внаслідок війни. Найтяжчі – демографічні. Війна й окупація призвели до різкого, катастрофічного зменшення кількості населення, значних деформацій у його національному, статевому, віковому та професійному складі. Демографічні зміни такого характеру відбулися внаслідок взаємодії багатьох чинників: мобілізації значної частини чоловічого населення та їх масової загибелі; депортацій 1939–1941 та 1943–1945 років; загибелі мирного населення на теренах воєнних дій; евакуації у тилові регіони СРСР на початку війни; масового знищення нацистами та їхніми союзниками значної кількості військовополонених і цивільного населення; депортацій працездатного населення на примусові роботи до Німеччини; жорстокого протистояння сил руху опору в німецькому тилу; високої смертності під час окупації від голоду та хвороб; значного зменшення народжуваності тощо.
Україна в результаті Другої світової війни зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45 % від збитку усього СРСР. З метою створення могутнього військово-промислового потенціалу на сході СРСР під гаслом “Все для фронту! Все для перемоги!” більшовики вивезли з України 550 промислових підприємств, майно і худобу тисяч колгоспів, радгоспів, МТС, десятки наукових і навчальних закладів, осередків культури, історичні цінності. Виїхало майже 3,5 мільйона жителів республіки – кваліфікованих робітників і спеціалістів, науковців, творчої інтелігенції, які віддали трудові й інтелектуальні зусилля в розвиток воєнного й економічного потенціалу СРСР.
Червоний мак як символ пам’яті жертв війни вперше використано в Україні на заходах, приурочених до річниці завершення Другої світової війни у 2014 році. Дизайн розроблено за ініціативи Українського інституту національної пам'яті та Національної телекомпанії України. Автором символу є харківський дизайнер Сергій Мішакін. Графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з другого – кривавий слід від кулі. Поруч із квіткою розміщено дати початку і закінчення Другої світової війни – 1939–1945 – та гасло “Пам’ятаємо. Перемагаємо”.
Друга світова війна торкнулася практично кожної української родини. Боротьба з нацизмом забрала мільйони життів. 8 травня – День пам'яті та примирення, коли ми згадаємо кожну жертву війни. 9 травня – День перемоги над нацизмом, коли ми вшануємо ветеранів, які 70 років тому страшною ціною заплатили за перемогу. Пам’ятаємо минуле. Перемагаємо зараз.
«Скільки свіжого, не схожого на звичайне і знайоме –
при всій своїй ексцентричності, часом надмірній –
вніс… у літературу невтомний Павло Загребельний»
Леонід Новиченко
В ці травневі дні ми згадуємо письменників-фронтовиків. До них належить наш земляк, велет української прози – Павло Архипович Загребельний.
Життєвий шлях письменника схожий на той, що випав на долю інших літераторів, і водночас, він неповторно-індивідуальний. За свою творчість Загребельний був удостоєний величезної кількості премій і нагород. Він – Герой України, учасник Другої світової війни, в’язень німецьких та радянських концтаборів. Життєві випробування і досвід визначили творчу й людську особистість романіста, самобутність його прози.
Павло Архипович Загребельний, народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине Кобеляцького району в селянській сім’ї. Читати почав в 4 роки і ще до початку 1 класу подужав мало не половину усієї шкільної програми. Закінчив десятирічку у 1941-му. У неповних 17 років пішов добровольцем на фронт. Курсантом 2-го Київського артучилища брав участь в обороні Києва. У серпні 1941 р. отримав поранення. Після лікування в госпіталі закінчив Харківське училище протитанкової артилерії. Як офіцер-артилерист воював на Брянському фронті в 346-й стрілецькій дивізії. У серпні 1942 р., тяжко поранений, потрапив у німецький полон. До лютого 1945 р. перебував у гітлерівських концтаборах. Згодом був звільнений і останні місяці війни перебував у партизанському загоні на Рейні. Був офіцером зв’язку військової місії при 1-й американській армії та в англійській зоні окупації Німеччини.
З 1946 р. Павло Архипович в Україні, навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. Після закінчення (1951), починає журналістську роботу (дніпропетровська обласна газета та журнал «Вітчизна»). В цей же час з’являється перша книжка письменника «Каховські оповідання»; згодом – збірка новел «Степові квіти» (1955), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Учитель», «Долина довгих снів» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958).
Повість «Дума про невмирущого» (1957) – найсердечніша, найпоетичніша книжка Павла Загребельного. Це розповідь про людське горе і страждання на війні, про муки у полоні, в концтаборах. Але перш за все – це дума про героїзм і невмирущість духу простої людини, що жертвує життям заради перемоги.
Неабиякою популярністю користуються романи П. Загребельного «Європа 45», «Спека», «Європа. Захід», які засвідчують вияв інтересу письменника до пригодницького жанру.
В 1961-1964 рр. Павло Архипович очолював і редагував «Літературну газету», яка згодом здобула нову назву – «Літературна Україна». Загребельний, як редактор, виходив з того, що газета повинна пробуджувати і формувати громадську думку, прислуховуватися до неї, враховувати її. Газета часів Загребельного – сповнена ідей і пошуків, водночас була розмаїтою, змістовною і популярною. Її вплив на художній розвиток став значним і вагомим.
У 1964 р. Павла Загребельного обирають секретарем правління Спілки письменників України. Високу посаду він вдало поєднував з творчою працею. З-під пера майстра виходять «День для прийдешнього», «Шепіт», «Добрий диявол», «Диво», «З погляду вічності», «Переходимо до любові», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Намилена трава», «Розгін», «Левине серце».
Кожен твір письменника не прогнозований, так само як і не прогнозоване саме його життя.
Створення історичних романів у часи Загребельного було справою ризикованою, адже ідеологи комуністичної партії у будь-який момент могли запідозрити автора в «антиісторизмі», за який безвинно постраждали деякі письменники. Загребельний у цей перелік не потрапив, а його історичні романи стали популярними серед широкого загалу читачів. Саме вони поставили Загребельного в число найчитабельніших українських прозаїків, а «Роксолана» (1980) побила усі рекорди популярності того часу. Історико-психологічний роман «Роксолана» розповідає про долю української дівчини Анастасії Лісовської, яка стала султаншею, коханою дружиною турецького султана Сулеймана Пишного. Загребельний дуже довго і старанно готувався до написання цього роману. Він, як мінімум, два роки вивчав мусульманські традиції, літературу, Коран, і закони Шаріату; спеціально їздив до Туреччини та в Рогатин, щоб подивитися місця, де жила Роксолана. Навіть через 40 років після виходу в світ, цей роман лишається улюбленим твором українських читачів.
В 1979-1986 рр. Павло Архипович очолював Спілку письменників України. Його громадська і творча праця неодноразово відзначилася орденами і медалями, а такі романи, як «Первоміст» і «Смерть у Києві» отримали Державну премію УРСР ім. Т. Шевченка, в 1980 р. письменник став Лауреатом Державної премії СРСР за роман «Розгін».
Далі були романи «Я, Богдан» (1982), «Південний комфорт» (1984), «Вигнання з раю» (1985), публіцистичні п’єси, кіносценарії та твори «Безслідний Лукас», «День щастя», «Гола душа», «Юлія, або Запрошення до самовбивства». Твір «Тисячолітній Миколай» відзначено премією ім. М. Старицького.
Твори Павла Загребельного в 1990-ті рр. друкують численні періодичні видання, найчастіше – «Українська газета». В цей же час видано збірник «Думки нарозхрист». Окрім творів в ньому міститься інтерв’ю Павла Архиповича, в якому він поділився своїми роздумами та заглибився в історичне минуле українського народу.
Нажаль життя не вічне. Видатний український письменник пішов у вічність 5 лютого 2009 р. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1974).
Лауреат Державної премії СРСР (1980).
Нагороджений орденом Жовтневої революції, орденом Вітчизняної війни II ступеня, двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Дружби народів, двома орденами «Знак Пошани»; орденом Богдана Хмельницького III ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (27.08.1999, за видатні особисті заслуги перед українською державою у розвитку національної літератури, багаторічну плідну творчу і громадську діяльність), Почесною грамотою Кабінету міністрів України (25.08.2004, за вагомий особистий внесок у розвиток та популяризацію української літератури і високий професіоналізм).
20 серпня 2014 року у Києві на фасаді будинку (вулиця Терещенківська № 5), де жив Герой, йому було відкрито меморіальну дошку.
Все найцікавіше, що сталося у житті, Павло Загребельний записував у своєму щоденнику. Прочитати його зараз неможливо. Згідно заповіту, щоденник опублікують через 20 років після смерті автора (у 2029 році).
Усім, хто бажає дізнатися більше про життєвий і творчий шлях Павла Загребельного, пропонуємо ознайомитися зі списком літератури та скористатися ним, коли мине карантин. Періодичні видання зі списку ви знайдете у читальній залі центральної міської бібліотеки м. Горішні Плавні.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Матеріл про письменника:
Загребельний, П. Український шлях : роздуми видатного письменника, викладені ним у публікації лекцій НУ «Киево-Могилянська академія» // Українська культура. – 2004. – № 1. – С.8-11.
Іваничук, Р. Класик української літератури – наш сучасник : до 80-ти річчя П. Загребельного // Дивослово. – 2004. – № 8. – С.62-69.
Семененко-Маринович, А. Загребельний б’є на сполох // Київ. – 1998. – № 7-8. – С.137-140.
Слабошпицький, М. Він – Загребельний, бо він – Загребельний // Київ. – 1999. – № 7-8. – С.130-132.
Слабошпицький, М. Три варіації на тему Павла Загребельного // Дивослово. – 2002. – № 10. – С.7-12.
Славинський, М. Талант і талан : штрихи до творчої біографії Павла Загребельного // Київ. – 1995. – № 2-3 – С.107-108.
Аналіз творчості:
Бондаренко, Ю. Феномен історичності в романі П. Загребельного «Диво» // Дивослово. – 2006. – № 2. – С.2-8.
Жила, С. Мистецькі та історичні коментарі у процесі вивчення роману П. Загребельного «Євпраксія» // Українська література. – 2004. – № 1. – С.22-26.
Марко, В. Особливості внутрішнього монологу у творах П. Загребельного : «Я Богдан», «Тисячолітній Миколай», «Гола душа» // Дивослово. – 2007. – № 1. – С.53-56.
Міщук, В. Епопея Клеопатри, або «дама» з задом : [про повість П. Загребельного «Гола душа»] // Слово і час. – 1993. – № 10. – С.85-87.
Нестерук, С. Образи-символи в творчості Павла Загребельного // Слово і час. – 1999. – № 8. – С.62-65.
Осадча, І. «А що історія? Історія – коріння… Чим глибше, тим міцніше стоїмо» : образ Ярослава Мудрого в романі П. Загребельного «Диво» // Дивослово. – 1999. – № 2. – С.39-41.
Осадча, І. Ім’я літературного героя як характеротворчий засіб : за творами П. Загребельного про Київську Русь // Дивослово. – 2000. – № 7. – С.5-7.
Слабошпицький, М. Історичний дивосвіт П. Загребельного // Дивослово. –2000. – № 2. – С.57-59.
Чумак, Т. Проблема збереження духовності в романі П. Загребельного «Диво» // Українська література. – 2004. – № 10. – С.20-23.
«Він цілком скромний, не тільки учив інших, скільки навчався сам,
умів визнавати свої помилки, тим самим не збільшуючи їх… »
(Олександр Довженко про Сидора Ковпака)
В ці травневі дні ми завжди згадуємо тих, хто пройшов горнило Другої світової. Сьогоднішня розповідь про уславленого партизанського командира, двічі Героя Радянського Союзу, генерал-майора С. А. Ковпака.
Змінюються часи – переписується історія, це неминучий процес ідеологічних переоцінок, але навіть у цьому контексті біографія нашого відомого земляка Сидора Артемовича Ковпака вирізняється фактами, що неспростовно засвідчують визнання його безпрецедентної мужності та військового таланту за різних урядів та епох:
-За часів царської Росії Микола ІІ нагородив його двома Георгіївськими хрестами;
-Верховна Рада СРСР двічі (1942, 1944 рр.) присвоїла звання Героя Радянського Союзу;
-Нині, у незалежній Україні, пам’ять про нього вшановують на державному рівні.
Сидір Артемович Ковпак народився 1887 р. в селі Котельва (нині селище міського типу Полтавської області) в бідній українській селянській родині. Сім'я була багатодітна, 6 синів і 4 дочки. Тут рахували кожну копійку, і замість навчання (закінчив тільки церковно-приходську школу). Сидір з юних років освоював навички пастуха і хлібороба.
Строкову службу проходив у російській імператорській армії, у Саратові в Олександрівському полку. Після служби залишився в Росії, працював вантажником.
Учасник Першої світової (службу проходив у 186-му піхотному Асландузському полку) та Громадянської воєн. Під час Першої світової війни воював на Південно-Західному фронті, учасник Брусиловського прориву. У квітні 1915 р. у складі почесної варти його особисто нагородив Микола II Георгіївським хрестом. Загалом його нагороджено Георгіївськими хрестами III і IV ступенів та медалями «За хоробрість» («георгіївськими» медалями) III і IV ступенів.
Початок Німецько-радянської війни застав Сидора Артемовича в 54-річному віці. На той час він був головою Путивльського міськвиконкому Сумської області. 8 вересня 1941 року Ковпак відправив своїх людей у Спадшанський ліс, а сам залишався, поки не побачив як німці в'їжджають в місто, і зник у лісі. До кінця місяця загін складався з 42 осіб, озброєних 36 гвинтівками, 5 автоматами, 8 гранатами. А ще у загону було близько тонни вибухівки, добутої з мінних полів.
Після перших диверсійних акцій ковпаківців німецька адміністрація зробила відповідну акцію — послала угорських солдатів для контроперацій у місцевих селах, які були поблизу партизанських загонів. За добу було винищено 586 сільчан.
17 жовтня загін Сидора Ковпака злився з загоном Семена Руднєва, який став у новому формуванні комісаром. Саме цей тандем і прославив Путивльський партизанський загін. Багато разів приходили чутки про те, що загони Ковпака знищені, але кожного разу вони виявлялися чутками. Багато, надихнувшись подвигами своїх співгромадян, вступали до лав партизанів.
«Ніхто не знає, куди ми йдемо, і ніхто не повинен знати, звідки ми прийшли, — говорив С. Ковпак. — Весь народ воює. А ми лише невеликий струмок у грізному потоці народу».
Загін зріс до півтори тисячі осіб і став Сумським партизанським з'єднанням. В арсеналі ковпаківців з'явився навіть трофейний танк (корпус танку знаходиться у Спадщанському лісі, неподалік від Музею партизанської слави у Путивлі). Гітлерівці регулярно направляли в ліс сили для придушення партизанів, проте всякий раз зазнавали поразки, залишаючи партизанам трофеї — зброю, амуніцію, одяг, продовольство.
Так тривало близько року.
У 1941—1942 роках з'єднання Ковпака здійснило рейди в тилу ворога по Сумській, Курській, Орловській і Брянській областях.
Наприкінці весни 1942 р. партизанському з'єднанню вдалося на короткий термін захопити Путивль, а за літо пройти з успішними боями 6047 км, знищити 12 ешелонів, 25 одиниць бронетехніки і близько 5000 солдатів і офіцерів вермахту. Особлива увага приділялася ковпаківцями підривам залізниць — труднощі з постачанням продовольства, зброї, техніки, припасів ставили німецькі війська у скрутне становище.
12 червня 1943 року майже дві тисячі партизанів-ковпаківців вирушили в небезпечну дорогу з партизанської бази в с. Милашевичі на білоруському Поліссі. Їхній маршрут пролягав через Рівненську та північну частину Тернопільської областей, до кордону між райхскомісаріатом «Україна» та дистриктом «Галичина».
Партизанська колона здійснювала свій черговий перехід. Позаду цієї довгої «змії» з 255 возів, які тягнули 611 коней, був місяць походу й 600 км пройденого з боями шляху. А попереду — Карпатські гори. Чотири загони-батальйони Сумського партизанського з'єднання мали стати першопрохідцями, які роздмухають ватру радянського партизанського руху в Галичині.
Карпатський рейд закінчився 1 жовтня 1943 року на хуторі Конотоп на півночі Житомирської області.
Після Другої світової війни жив на державній дачі під Києвом, поруч із поетом Павлом Тичиною.
З 1944 року — член Верховного Суду УРСР. У 1947—1967 роках — заступник Голови Президії Верховної Ради УРСР. У квітні — грудні 1967 р. — член Президії Верховної Ради УРСР.
Помер 11 грудня 1967 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
На його батьківщині у селищі міського типу Котельва у 1948 році було встановлене бронзове погруддя, на околиці – знаходиться парк названий його ім’ям.
На його честь встановлені пам’ятники в Києві, Путивлі.
Відкриті меморіальні дошки: у Києві і Путивлі на будинках, в яких він жив.
Ім’ям названі вулиці в багатьох містах і селах. У 1971 році у м. Глухів відкритий музей С. А. Ковпака.
В знак пам'яті про перший похід загону С. Ковпака 22 вересня Україна святкує День партизанської слави.
Бажаючим дізнатися більше про життя і діяльність Сидора Ковпака пропонуємо звернути увагу на список літератури та скористатися ним, коли мине карантин. Періодичні видання ви знайдете у читальній залі, а книги – на абонементі центральної міської бібліотеки м. Горішні Плавні.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Бутурлим А. Спогади про Ковпака : цього року С. А. Ковпаку виповнюється 125 років від дня народження / А. О. Бутурлим // Громадська думка. – 2012. – 12 вересня (№ 37). – С.22.: іл.
Васевич А. Партизанський генерал : 120 років від дня народження Сидора Ковпака / Анатолій Васевич // Зоря Полтавщини. – 2007. – 25 травня (№ 75-76). – С.4.: фот.
Давидзон Я. Уходили в поход партизаны … : Страницы партизанской фотолетописи / Я. Б. Давидзон. – К.: Мистецтво, 1980. – 119 с.: фот.
Фотокореспондент Я. Давідзон перебував в роки війни у партизанських з’єднаннях. Книга містить фотолітопис життя партизанських з’єднань, в тому числі і з’єднання С. Ковпака.
Ковпак С. А. Від Путивля до Карпат / С. А. Сидір Артемович Ковпак; [вступ. ст. П. М. Воронька ; літ. запис Є. М. Герасимова]. – Львів: Каменяр, 1980. – 180, [2] c. : портр. – (Бібліотека "Карпати").
Написана прославленим партизанським командиром, ця книга витримала не одне видання і розповідає про подвиг Сумського партизанського з’єднання, яке у 1942 р. здійснило поход з Брянських лісів на правобережну Україну, а в 1943 р. – легендарний карпатський похід. Про безсмертний подвиг партизан і розповідає ця книга.
Корнєва В. Партизанський генерал : до 125-річчя С. А. Ковпака / Вікторія Корнєва // Зоря Полтавщини. – 2012. – 25 травня (№ 78-80). – С.4.: фот.
Корнєва В. Шляхами партизанської слави / Вікторія Корнєва, Валерій Черкас // Зоря Полтавщини. – 2012. – 29 травня (№ 81). – С.1.: фот. – Святкові заходи у Котельві до 125-річчя Сидора Ковпака.
Черкас В. Партизанський стратег [Фотоматеріал] : фотоальбом / Валерій Черкас. – Полтава : ТОВ «СІМОН», 2012. – 224 с.
Історико-документальний фотоальбом, присвячений нашому славному землякові С. Ковпаку.
Шпак В. Легенди Спадщанського лісу : 75-річчя організації Сидором Ковпаком партизанського загону / Віктор Шпак // Урядовий кур’єр. – 2016. – 17 вересня (№ 175 ). – С.10.: фот.